Роман Галкин. Хрупкость счастья и хрусталь печали

В его стихах и прозе - хрупкость  счастья и хрусталь печали и море,  нет океан ощущений в «сумерках - наилучших друзьях», «запахе свежести, пронизывающем грудь как мягкий меч»,  «воде, спящей под ногами», мосте, хватающемся за  берега; городе, который ищет и не находит его персонажей,  потому что неприкаянно и неуютно  им в его «лапах».

roman.jpg
На Каботажном спуске, Николаев, апрель 2018-го

Роману Галкину двадцатьОн - будущий историк-археолог, говорит вдумчиво, подробно, интересно. На вопросы отвечает легко и охотно, как личность вполне определившаяся. Любит слова «осознанно» и «исследовать».  На вопрос хотел ли он, родившись в Николаеве – городе в прошлом,  имевшем славную историю кораблестроителей, связать свою  профессию с морем, отвечает«да».  Но «мореходка»  в городе отсутсвует, а в других ВУЗах  таких специалистов не готовят. Теоретически он мог бы заняться морской темой, получив вышеозначенную специальность, но желания такого на сейчас не имеет. Хотя с большим  уважением и профессиональным интересом относится  к специалистам, которые в Николаеве  это направление поддерживают и развивают. Он справедливо считает, что доизученных тем в истории  не существует и  «белое пятнышко», ждущее часа своего открытия,  отыщется все равно. 

«Самое интересное, что в детстве, я  не любил читать и  процесс этот удовольствия мне никогда не доставлял.  Если говорить о технике чтения, то с этим  проблем  не было, я освоил  азбуку  и бегло применял ее  уже  года в три».  Близкие отмечали его развитую фантазию и лет с  четырех-пяти,  Рома уже вовсю придумывал сказочные сюжеты, рассказывая их домочадцам.  Ребенком он бы неусидчивым, концентрироваться на чем-то одном не любил, поэтому особенных для себя в то время  авторов и книг не помнит, хотя  то, что какие-то истории цепляли,  это  безусловно. Лет в четырнадцать он стал относиться к процессу чтения серьезно, понимая, что  книга – это «золотой ключик» к дверце  понимания мира и себя.  Лет в пятнадцать-шестнадцать появились  авторские, как он говорит, более серьезные,  стихи, очерки, эссе, преломленные подростковыми душевными переживаними

roman2.jpg

      roman3roman4

Выбор  профессии, для него  сюжет отдельный и памятный.  В конце 11 –го класса, он четко понял, что хочет связать свою жизнь с журналистикой. Но пообщавшись со множеством авторитетных и уважаемых людей,  близких и педагогов,Роман остановился все же на истории, как специальности более основательной.  Да, оба гуманитарных направления востребованы, но доводы, что легкость пера дана не всем и  при желании ее можно отточить,  уже имея знания всех сфер жизни,  причинно-следственных связей, критического  анализа именно  в контексте истории –действие свое возымели.

Рома поступил на историко-археологический факультет Черноморского  Национального  Университета  имени Петра Могилы.  И, если в начале обучения у него еще были сомнения в верности избранного, то сейчас он чувствует себя в этом поле познания достаточно комфортно.  И историко-архитектурная стезя  захватывает его с каждым годом обучения все больше и больше. 

roman5
«День открытых дверей» в Черноморском национальном университете имени Петра Могилы, 28 сентября 2019-го года
roman6    roman7roman8
Бесконечность красоты Ольвийского заповедника,                                 234-я  группа на историческом семинаре                                         Вид на летнее анетовское небо, июнь 2018-го
                       октябрь 2018-го                                                          в Национальном историко-археологическом заповеднике «Ольвия»,  
                                                                                                                                                   27 апреля 2018 года

Он бывает на студенческой практике  в археологических экспедициях, которые уже случались дважды (под руководством сотрудника Одесского археологического музея, кандидата исторических наук Игоря Владимировича Пиструила). Речь о памятнике позднего каменного века Анетовке – стоянке охотников на бизонов, в западной окраине села Анетовка Доманёвского р-на Николаевской области. Орудия труда того времени, кости бизонов,  примитивные каменные мастерские, из особо ценного,  найденные царские монеты образца второй половины XVIII –го и начала XX века.    Для себя он отметил, что дело это непростое и интересное,  в том числе и благодаря подвижничеству неравнодушных археологов - энтузиастов и волонтеров. И эта атмосфера романтики,  и осознанного желания найти что-то артефактное, мистическое,  доселе неведомое –  его пленяет.  

 

roman9.jpg

Участие во Всеукраинской научно-практической конференции «Могилянські читання – 2019», 14 октября, Киев

История  для Романа, безусловно, субъективна.  Конечно, каждый ученый имеет собственное видение, но используя широкий спектр профессионального анализа, методов  и суждений, сопоставляя, приходить  в идеале необходимо все же к выводу объективному.   А для того, чтобы мы учились  на пресловутых ошибках времен, по его мнению,  хорошо бы,   во всевозможные ток- политические шоу приглашать, не только политиков и политтехнологов, но и чаще  историков – специалистов универсальных, способных дать ответы на многие,  кажущиеся неразрешимыми вопросы.

Время на чтение литературы внеучебной ему  категорически не хватает,  но если выкраивается возможность, отдает предпочтение  изданиям историко-приключенческого характера авторства  Святослава Воеводина  и Симоны Вилар. Возможно с точки зрения подлинности исторической, там и не все объективно, но,  по мнению Ромы,  немалой ценностью художественного сюжета  они обладают. Близка ему Лина Костенко «с ее потрясающей  поэзией и темами. Восхищен ее романом  «Записки украинского сумасшедшего»».

На вечный  спор о Добре и Зле,  который пульсирует рифмой и словом в его творениях, отвечает так.  «Добро  и зло   - не вопрос выбора, я склонен думать,  как и прекрасные  философы-даосизма,    об основополагающем принципе противоположностей  Инь и Янь, дополняющих друг друга. Без них ничего невозможно.  Причем  это связано как, в принципе, с устройством мира и космоса,  так и с любой сферой жизнедеятельности,  чувствами».

Ах, этот пресловутый вопрос о  невесомой сложности быть собой! Для Романа он замкнут на безусловном влиянии принципов и стереотипов  социума,  от которого человек зависим. Но, он уверен, что личность крепнет и развивается в  понимании нивелирования этой зависимости, дистанцирования от нее.  Сбрасывать с себя ярлыки,  навязанные этим суетным миром, жить в понимании  и отборе необходимого и неприемлемого,  выбирать свою колею. Он, конечно, ощущает влияния «толпы» и живет в необходимости присутствия рядом тех людей, которые окутывают добром, сердечно закрывая от суеты и агрессии. 

- Печаль – это оттенок счастья?

- Когда у нас  возникают проблемы,  то  естественного для своего внутреннего комфорта, мы  максимально стараемся их решить,  убрать из жизни в целом. Безусловно, для меня печаль - сильнейшие эмоции, а не эйфория, это реальный дискомфорт в месте солнечного сплетения, где как говорят ученые,  и живет наша душа.  Но ведь все жизненные проблемы и перипетии, закаляют, тренируют и совершенствуют наш путь. Главное понимать, что это всегда опыт, выводы и уроки. Бесценные. Поэтому, да, я склонен думать, что  печаль – это оттенок счастья.

  roman11roman12roman10

                  Роман в Николаевском русском                                                   Вечернее солнце над городом N., май 2018-го                                                    В поисках смысла картины emoticon-21
            драматическом театре, октябрь 2019-го      

roman13

Участие и победа (в номинации «Проза») в ІІІ- м литературно-художественном конкурсе «Ради этого стоит жить!», 31 мая 2019-го года

roman14

Уходящее зимнее солнце, 2018-й

- Вы один из  победителей  III литературно-художественного конкурса  «Заради цього варто жити!» (2019-й) Черноморского  Национального  Университета  имени Петра Могилы в номинации «Проза».  Насколько важно и необходимо для Вас участие в подобных конкурсах?

- Я  очень рад, что университет,  и в частности  институт филологии, как отдельное его  подразделение, поддерживают энтузиазм и стремление студентов в презентации  себя.  Это, конечно важно заявить о  темах,  которые терзают нас,  общество,   страну,  являя миру творчество  и авторские таланты.  Про себя   не могу сказать, что мне необходимо  участие в каком либо художественно- литературном конкурсе. Безусловно,  это один из способов продемонстрировать личное  мнение и видение, как говорится, «гляди, может,  кто заметит!».  Но я не пишу стихи и прозу для кого-то,   не хочу кому- то угодить или понравиться, показаться плохим  или хорошим.  Это рождается само собой, как  способ моего самовыражения, возможность выплеснуть эмоции. Кому -то нравится в  пиковой ситуации бить грушу или  метать «стрелы»  в портрет начальника, мне же легче  отдать это бумаге, с помощью ручки и карандаша.  

- Что для Вас первично творчество или история?

- Творчество. Несмотря на то, что истории,  я  по времени посвящен  больше.  Но рифмы и тексты  в блокнотах и документах word  -важнее.

- Жизнь в одном слове это..?

 - Вклад. По моему субъективному мнению, каждый человек приходит в этот мир  для того, что отдать себя семье, детям, близким,  творчеству, карьере. И для того, чтобы ощутить бесконечность  позитивных отголосков в ответ. Ведь от того, какой клад мы внесем, зависят последствия и результат не только нашей жизни.  И даже когда пройдут века после ухода, память о нас будет  аутентична этому вкладу. 

В его поэтических и прозовых историях -  преданность вере и  истории наяву   в простых, но от того не менее прекрасных, подробностях. Подробности эти   похожи    на мелодию, тональность которой хочется улавливать до и  после повествования и  длить-длить,  наблюдая неспешность событий,  как главное   таинство  бытия. Таинство  между далеко - «де не бувають “самольоти” та … крила птиці не літа»  і де «море, синє небо - ... неначе, два світи».    И близко -  где  село нагадує квітку  та раптово починається шалений дощ.

Определяться в жанровых и стилистических тонкостях и нюансах, пожалуй,  рано. Прелесть творчества нашего героя заключена  в  «безкожности» его  естества и пронзительном  желании подарить себя этому миру,  отражаясь и отражая. В обжигающей сдержанности и глубине его со-причастности.  Во вкладе его творческого сердца, что сродни  прекрасному  манящему полету птицы, набирающей высоту.

Проза и стихи Романа Галкина Вашему вниманию.

Елена Емельянова

В материале использованы фото Романа Галкина и  фото из семейного архива

Днепр-Николаев

Як бути...

Як бути серед натовпу собою?

Як зберегти отой вогонь добра,

Що не запалиш сірником посеред поля

І не загасиш водами Дніпра…

 

Набридло бути вівцею у стаді:

Я краще проти течії пливу.

І щоб там не казали люди –

Історію напишуть наяву.

 

Історію карбують бунтарі,

Історію творили Магеллани.

Так де ж нові, Шевченки  і Франки?!

Настав ваш час: чекають справи!

18 листопада 2019-го

 

Чорти

Чорти навколо мене вже загрались:

Напевно, Сатана їм так велів.

Обкидали сміттям мої шалені плани

І греблею думки зуміли перекрить.

 

І як не намагався вже звільнитись

Від цих кайданів, чорт би їх побрав!

Та все ж беруться звідкись індивіди,

Що змушені виконувати «план».

 

Антихристи, безбожні вовкулаки,

Що пляшуть кожен день під дудку шайтанА,

З лицем гарненьким, янгольським і чистим

Вони творять жахливії діла.

 

Зніміть же маски, слуги Вельзевула!

Чого боїтесь? Справжнього лиця?

Хай люди знають, хто є чорт на світі,

А хто раб Божий – янгольський слуга…

10 вересня 2019-го

 

Місто-примара

Здавалося,що я стою на краю безодні…Думки мене зовсім покинули,а серце немов зупинилося, не виявляючи бажання зі мною контактувати.

Я був сам на сам з сутінками. В той час вони  мені були найкращими друзями. Шкода тільки,що не вміли розмовляти.

Я стояв над водою. То був міст,який тримав мене,хапаючись за правий і лівий береги. Тяжко,напевно,йому. Кожен день по тобі проходить,як навала,гримуча маса людей. А ти все терпиш… Лише вночі маєш змогу хоч трохи відпочити. Пробач,що отут,зараз стою на тобі. Я ще трохи побуду з тобою і піду. Докотився…Вже розмовляю з мостами.

Холодно щось,а на мені лише тонесенький піджак.

Цікаво,котра зараз година? З кишені я дістав свій замизканий мобільник і, перебравши свій чемодан у ліву руку,схопив його,натиснувши кнопку: о пів на першу. Нічого собі я тут затримався. Тепер вже точно потрібно йти. Але куди? Знову повертатися у величезні лапи міста? Знову вливатися в оту безкінечність, що так вже набридла мені? Ні,я краще побуду ще тут. Ну,хоча б годинку…

Якийсь запах свіжості пронизував мої груди м’яким мечем. В той момент відчуття холоду зникло. З заплющеними очима я слухав…тишу. Ні,то була не тиша,то було щось неймовірне,що торкалося моїх вух ніжними дотиками. Почав осідати туман. Ліхтарі набережної зникли за туманною завісою. Було видно лише воду,яка тихо собі спала у мене під ногами. Здавалося,що я поринув у інший світ,в якому лише тиша та білий прозорий вид.

Що це було? Зі мною хтось розмовляє? Ні…напевно примарилось. Мені здалося,що хтось гукнув мене. А може,то кличе місто,яке не може знайти мене серед туманних хащ? От і шукай мене. Все одно не знайдеш.

Я був непорушним. Голова погано працювала, а кінцівки рук заніміли. Туман,на диво, швидко зник і в той момент до мене повернулось почуття холоду. Я увімкнув телефон: о пів на другу. Швидко ти летиш,час, а здається, що пройшло всього п’ять хвилин.

Я почав труситися від холоду. Так,потрібно йти. Йти у безкінечність,у світ ,в якому кожен із нас заручник. Я заховав телефон у кишеню і, попрощавшись з цим дивовижним місцем, на якому мені довелось провести останні півтори години,пошкандибав у бік міста.

 

Там, де річка Молочна…

Глава I Кам’янка

Село Кам’янка розкинулося поблизу річки Молочної. З висоти пташиного польоту село дуже нагадувало квітку. Оточене безкраїми, родючими полями, воно ніби процвітало і радувало увесь світ своєю красою.

Люди тут роботящі: кожен дім не сидить без діла. Он хата Петренків – добре облаштована, прикрашена квітами, а біля хати видніється садочок, де щороку ростуть груші, вишні… А яблука! Якби ви знали, які Петренки вирощують яблука! Солоденькі, соковиті. Словом – одна смакота. Ще б пак, на базарі майже все село у Петренків купляє яблука.

Через дорогу видніється хата Хмельницьких. Подейкують, що Остап Хмельницький давній нащадок самого Богдана Хмельницького, але важко сказати, правда то чи ні. Можливо, бо як пояснити ту силу, яку має в собі Остап? Днями паше на полі і, до речі, отримує непогану заробітну плату та ще й встигає допомогти дружині Олені по господарству. Багато сільських дівчин так і «сохнуть» за ним. І це не дивно: якій дівчині не сподобається кремезний, світловолосий, симпатичний та ще й з блакитними очима чоловік?

Олена – дружина Остапа. Світловолоса, невеликого зросту, кароока дівчина. Остап і Олена знайомі змалечку. Подорослішавши, голубки одружились. Гарна пара: ніколи біля хати Хмельницьких не можна було почути сварок чи бійок. Остап завжди допомагає дружині, а дружина йому. Словом – ідилія. Проте була одна проблема у сім’ї Хмельницьких: з часу одруження немає ця пречудова пара діточок.

-          Остапе, так хочеться дівчинку та хлопчика, таких малесеньких янголят. Чому ж Бог не дає нам дітей? Чи нагрішили десь?, - зі сльозами на очах Олена щоразу питала у чоловіка.

-          Голубонько моя, не переживай. Будуть і у нас діти. Можливо, ще не час. Станемо і ми хорошими батьками, - заспокоюючи, цілував Остап дружину.

На сусідній вулиці проживала сім’я Іваненків. Тарас Іваненко – голова сільради, веселий чоловік. Уся Кам’янка його поважає і вже п’ятий рік поспіль його обирає головою сільради. Все робить для людей. Десь на станції зламався трактор, трапилася аварія на котельній чи якісь проблеми соціального характеру? То ви звертайтеся до Тараса Іваненка! Він завжди допоможе, виділить кошти, організує свято та ще й вип’є з вами на «брудершафт». Не людина, а золото.

Ганна Іваненко – дружина Тараса. Славна жінка. Працює разом з Оленою Хмельницькою швачкою. Бачили б ви, який ці дві жінки виготовляють одяг. Естетичний, а головне – якісний! Усі жителі Кам’янки замовляють плаття,штанці та інші види одягу лише у них. Робота, безперечно, важка, але заробіток надзвичайно великий.

Іваненки мали двох дітей: старшого – Сашка, якому тільки-но виповнилося тринадцять і молодшого – Лук’яна, якому два рочки.

Сашко – завзятий хлопчина. І матері по господарству допоможе, і на рибалку з друзями сходить, наловивши велику кількість рибини, і велосипед відремонтує. Росте справжній чоловік.

Вечоріло… Над Кам’янкою збиралися хмари. Не пройшло й п’яти хвилин, як різко почав лити шалений дощ. Була якась незвична атмосфера: чи то навівало страхом, чи то просто колотало серце у грудях. У хаті Іваненків як завжди лунав сміх і галас. Тарас нікому не давав сумувати. У хаті Хмельницьких була тиша і спокій. Остап читав «Гімн» Франка про себе, а дружина тихо плакала і ви, напевно, вже пам’ятаєте через що. А в хаті Петренків знову була дискусія з приводу вирощування нового сорту яблук. І лише син Андрій не помічав сперечання батьків, бо читав «Енеїду» Котляревського, із захопленням вдумуючись у кожне слово, яке автор хотів передати читачеві.

Глава II

Літо 1963 року

То було спекотне літо 1963 року. Сашко Іваненко прокинувся о шостій ранку і як завжди почав збиратися на річку, щоб скупатися. До річки Молочної від села йти хвилин п’ять, тому жителі дуже часто ходили до неї чи то скупатися, чи половити риби, чи то просто подихати свіжим повітрям.

«Ех, шкода, що рибини зараз дуже мало. Бідолашна, через спеку змушена ховатися на самісіньке дно. Так би і порибалив зараз!»,- подумав Сашко, дійшовши до ріки.

Пахло надзвичайно свіжим і приємним повітрям. Сашко підійшов і однією ногою ледве-ледве ступив у воду. «Холодесенька. Це добре. Можна хоч освіжитися!»,- подумав хлопчина. Зайшов і другою ногою у воду. Потім потроху пішов, звикаючи до холодної ріки. Аж раптом – бульк…Пірнув! І різко винирнув. Поплавав, поплавав і по-тихеньку почав виходити, у голові промовляючи: «Яке ж приємне відчуття свіжості…» Почав витряхувати воду з вух, обернувся в бік села і побачив свого друга Андрія Петренка. Хлопці були однолітками і навчалися в одній кам’янській школі з першого класу, проте знали один одного змалечку.

-          О,привіт, Андрію, а ти що тут робиш?,- радісно спитав Сашко у товариша.

-          Та от прийшов до ріки, щось не спиться мені. До речі, Сашко, хотів тебе попросити мені допомогти…,- із плавною паузою Андрій сказав другові.

-          Звичайно, а в чому справа, друже?, - запитав Сашко.

-          Не хочеш підзаробити на базарі? Літо все-таки. Робити нема чого. А так, нарвемо абрикос цілу купу і продамо. Як тобі така ідея?, - запитав Андрій.

-          Ідея класна, друже! Ти ж знаєш,я тільки за. Чи є десь поблизу абрикоса?, - поцікавився Сашко, одягаючи футболку.

-          Звісно є. Візьмемо велосипеди і поїдемо за село. Там недалеко, хвилин сім їхати, - доповів Андрій.

-          Згоден,- відповів Сашко.

Хлопці пішли до своїх домівок. А сонце потроху починало виднітися на небі, несучи за собою спеку. Ось вже пташки починають співати: «Цвірінь-цвірінь, цвірінь-цвірінь». То була ніби мелодія,яка радувала душу.

Батьки хлопців ще спали. Щоб їх не будити, вони тихенько взяли своїх «двоколісних коней» і поїхали.

Їхали дійсно не довго: хвилин п’ять-сім. Для хлопців то були хвилини раю. Холодний вітерець обдував їх з усіх боків, ніби рятуючи від жахливої спеки.

От ї приїхали. Величезна абрикоса стояла посеред лісу, а зелень навколо радувала очі кожної хвилини.

-          Ну що, Сашко, я полізу на дерево і буду діставати абрикоси, а ти, друже, складай їх у корзину,- сказав Андрій товаришеві і поліз на дерево.

Час минав, а хлопці вже набрали пів корзини фруктів, думаючи про те, скільки грошей вони за це отримають.

Аж раптом цю, так би мовити, ейфорію перервав дитячий крик. Хлопці трохи занервували. Андрію довелося злізти з дерева. Вони подивилися один на одного і стрімко кинулися на дитячий плач.

Неподалік лежало немовля, закутане у декілька простирадл. Хлопці не на жарт злякалися. Уже й позабули про ту абрикосу.

-          Боже мій, звідки це немовля?,- нервово запитав Андрій.

-          Та звідки ж мені знати, друже? Напевно, хтось залишив тут його. От тобі і «батьки»!,- промовив тремтячим голосом Сашко.

-          Друже, і що будемо робити? Не залишимо ж ми його тут?,- запитав Андрій

-          Так, треба подумати. Давай спробуємо покричати: може батьки малюка десь тут?, - запропонував Сашко.

Кричали, кричали хлопці – так і не докричалися. Пройшла вже і година. А немовля тим часом заспокоїлося.

-          Гей, друже, немовля вже не плаче. Воно живе взагалі?, - занервував Андрій.

-          Так, зараз перевіримо,- Сашко узяв малюка обережно на руки, - ні, дихає, слава Богу.

-          Знаєш що,Сашко, давай віднесемо немовля до села. Твій батько розбереться і може знайде горе-батьків дитини,- сказав Андрій.

-          Добре, друже. Я обережно понесу малюка на руках, а ти, Андрію, забирай наші велосипеди, - промовив Сашко.

Сонце вже припікало. Пташки перестали співати. Було якось тихо і незвично. Нарешті хлопці дійшли додому. Сашко тримав у руках дитину і одночасно кликав батька:

-          Тату! Тату! Вийдіть, будь ласка. Треба допомога! Скоріше!,- гукав Сашко.

-          Та що трапи… Боже мій! Це що, немовля? Звідки? Як? Боже мій! Де ви його віднайшли, хлопці?, - нервово питав Тарас Іваненко у хлопчаків.

Аж раптом немовля почало плакати.

-          Тату, ми з Андрієм зранку поїхали за село нарвати абрикосів і почули дитячий плач. Неподалік лежало дитя. Ми не знали, що робити, от і привезли його сюди. Не кинемо ж ми його там, у лісі, - промовив Сашко.

-          Правильно зробили, хлопці, - похвалив Іваненко героїв.

На дитячий плач збіглися люди. Усі почали спостерігати за картиною, що відбувалася на подвір’ї Іваненків.

Хлопці поїхали до лісу, щоб закінчити свою заплановану справу, а Тарас залишився з дитиною на руках.

Раптом з хати вийшла Ганна. Шум надворі ставав все більше і більше.

-          Боже мій, Тарасе, це що, дитя?, - швидко підійшовши до чоловіка, спитала дружина.

-          Так, хлопці знайшли у лісі і принесли,- відповів чоловік.

-          Божечки мій, давай його сюди, я його молоком нагодую і поміняю пелюшки,- обережно Ганна прийняла дитину і пішла до хати.

Галас і люди потроху розходилися. Час летів. Уже і вечір скоро. А в родині Іваненків уперше за стільки років стояла тиша, бо усі думали: хто ж міг так жорстоко вдіяти зі своєю дитиною?

-          От що, завтра я своїм людям скажу, щоб перепитали усе село і дізналися хоча б щось про те, хто може бути батьками цієї бідолашної дитини,- проголосив Тарас Іваненко.

Було вже пізно. Надворі стояла тиша. Ганна тільки що нагодувала дитину молоком. Усі втомилися і полягали  спати.

Глава III

Знак з небес

Пройшло вже два тижні, проте так і не було відомо,хто був батьками дитини.

- Тарасе, це – марна справа…Батьки дитини все одно не знайдуться,- промовила Ганна із сумом на очах.

- Знаю…,- із таким же настроєм відповів чоловік дружині.

А наші хлопці тим часом вже за цілий тиждень назбирали купу абрикосів і продали їх на базарі. Тепер були задоволені, що мають багацько кишенькових грошей. Але витрачають вони їх з розумом. Так, Сашко придбав якісну вудочку у діда Панаса для риболовлі, а Андрій тим часом  купив собі книгу з творами Гоголя.

Пролетів місяць. Про інцидент з немовлям дізналася і родина Хмельницьких.

-          Остапе, давай візьмемо цю дівчинку до себе. Я відчуваю: це – знак з небес,- з надією і радістю в очах промовила до чоловіка Олена.

-          Я не проти, голубонько моя. Давай тільки дізнаємося про усі тонкощі усиновлення у Іваненка і, якщо він дасть згоду, обов’язково заберемо це янголятко до себе, - промовив чоловік.

Так і сталося. Сім’я Хмельницьких усиновила немовля. Дівчинку назвали Софійкою.

Ось уже і три роки непомітно пролетіли. Дівчинка виросла. Вже вміє трохи розмовляти. Навчилася говорити: « Мамо, тато, я вас люблю».

-          Цього поки що достатньо. Хай дитина живе з нормальними батьками, які виховали і виростили, а не з тими, які кинули посеред лісу… Боже мій, Остапе, ти б знав, яка я щаслива,- радісно промовила Олена.

-          Я бачу, моя Оленко. Я щасливий, як і ти, - сказав чоловік, гойдаючи свою дитину.

Є, напевно, Бог на землі: прийнявши до себе в сім’ю навіть не рідну дитину, сім’я Хмельницьких змогла полюбити і виростити її. За це Господь і нагородив Остапа і Олену сином, якого сім’я назвала Богданом. Ось так, Остап і Олена Хмельницькі стали щасливими батьками.

А в сім’ї Іваненків знову сміх і галас: Тарас розважає гостей. А в сім’ї Петренків обговорюють про вирощування нового сорту яблук. Однак не вистачає в сім’ї Петренків – Андрія, а в сім’ї Іваненків – Сашка, бо вступили наші хлопці до інституту у Києві і разом гризуть граніт науки.

То був вже вересень 1966 року. Приємна прохолода стояла по вечорам над Кам’янкою. І лише десь було чутно шум води: то була річка Молочна…

(перемога в номінації «Проза» на III-му літературно-мистецькому конкурсі «Заради цього Варто жити!» (2019 й) Чорноморського Національного Університету імені Петра Могили)

 

Редакция приглашает читателей стать партнерами издания, устремленного в будущее. Давайте вместе протаптывать тропинку в светлый мир. Актуальную информацию отправляйте на электронный адрес. Вы также можете помочь нашему изданию, перечислив любую сумму на реквизиты сайта.