“Подивлюся на фото учнів – і легше стає”. Про вчительку на фронті

Історія Олени Зінченко почалася 2014 року, коли її рідне місто Краматорськ окупували на кілька місяців. У 2015 році вона вступила до лав “Правого сектору” й замість літньої відпустки пробула у 8-му батальйоні “Аратта”. Зараз це – Українська добровольча армія.

З перших днів вересня Олена повернулася в Краматорську загальноосвітню школу №9, де працює вчителькою англійської мови та натепер класною керівницею 5 класу.

“Адже добровольцям не платили, а мені треба було допомагати синові, якого я виховую сама та який тоді навчався у двох вишах. Загалом він за мене дуже хвилюється. Але я йому чесно кажу: “Синку, я дала тобі все, що могла. У цьому мені немає чого втрачати. Втім, я можу втратити свою землю, свою домівку. За це й борюся”, – розповідає Олена.

vchitelka-na-frontі

“Нова українська школа” поспілкувалася з Оленою про її історію під час війни: чоловіка, якого вона втратила, дітей, з якими постійно контактує, директора, який її підтримує, та навички вчительки, що допомагають на війні.

ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

У 8-му батальйоні Олена зустріла свого майбутнього чоловіка – Руслана зі Львівщини. Тоді вона повернулася до школи, а він залишився на передовій. Олена ж підтримувала воєнних, як могла. Каже, що пріоритети повністю змінилися і гроші стали зовсім неважливими. Вона витрачала на армію майже всю зарплату, готувала щось смачне й передавала на фронт.

vchitelka-na-frontі 2

Руслан приїжджав у Краматорськ лише у відпустки й у січні 2018 перейшов до лав 3СУ – став розвідником 24-ої бригади імені Короля Данила. Згодом отримав кілька бойових травм та контузій і наприкінці 2019 чоловіка комісували.

Коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, у нас із Русланом навіть не виникало запитання: йти чи не йти воювати. Спочатку ми пішли у 81 бригаду – нас не взяли. Тоді поїхали в батальйон “Донбас” – це Нацгвардія України. Там нам сказали, що чоловіка візьмуть, а мене – ні. Коли я поспілкувалася з комбатом, показала своє УБД (статус учасника бойових дій), мене взяли на посаду “діловода””, – розповідає Олена.

Олена пригадує, як боялася телефонувати директору школи й попередити, що йде служити.

Насамперед думала, що треба буде перероблювати навантаження, а це дуже важко, бо в мене багато годин. А він мені каже: “Олено, молодець! Не хвилюйся, ми все зробимо. Що вам треба?”. Тоді він у школі збирав ліки, які нам були потрібні, оголошував збори”.

vchitelka-na-frontі 3

Нині Олена виконує обов’язки зв’язкової, уже виїжджала на бойові розпорядження. До слова, з початку повномасштабного вторгнення брат Олени також служить у Десантно-штурмових військах.

ЖОДНОЇ СИВОЇ ВОЛОСИНКИ

Олена пригадує пам’ятну розмову з чоловіком. Коли цього року він збирався в Попасну, жінка хотіла поїхати з ним. Так, каже, їй було б легше.

Тоді чоловік сказав: “Ти що, хочеш повернутися сивою?”. А я йому: “Та ж є фарби, мені й так майже 50 років, а немає жодної сивої волосинки”. Ми знали, що там напружена атмосфера й він буде відволікатися від справи, якщо там буду я. Тоді я йому сказала, що наступного разу поїдемо разом”, – розповідає Олена.

vchitelka-na-frontі 4

Чоловік Олени загинув 6 квітня. За словами жінки, він стояв у Попасній, де 24/7 стріляла артилерія. У тих краях багато українських полонених і зниклих безвісти. Військові називають Попасну містом смерті.

Тіло Руслана не могли забрати через постійні обстріли. Я бачила, що наші вже потрохи відступають звідти (тоді Попасна ще була підконтрольна Україні). Тож я почала бити у всі дзвони, щоби тіло чоловіка вивезли з поля бою в село Покровське, куди вивозять поранених і двохсотих”.

9 квітня о 5 ранку Олені написали: “Здається, привезли вашого чоловіка, але тіло в поганому стані”. Коли жінка приїхала забрати його, їй сказали: “Ой, а ви це витерпите?”. Однак Олена була впевнена, що має знати, що це точно він. До того ж чоловік хотів, аби його поховали на Львівщині. Колись сказав Олені: “Якщо поховаєш мене на Донеччині, я тобі ніколи не пробачу”.

“Його поховали на Алеї пам’яті героїв у Стрию, було дуже багато людей, навіть ті, хто його не знав, уздовж дороги стояли на колінах. Одразу після цього я повернулася на службу. Хоча всі думали, що після смерті чоловіка я не повернуся. Але я маю захищати Україну, як можу”.

ПРО МОВУ, ПРИНЦИПИ ТА ЦІННІСТЬ ІНФОРМАЦІЇ

Олена також розповідає, що під час війни втратила двох своїх колишніх учнів. Першого – у 2014, а дівчинку-випускницю під час обстрілу автобуса цього року. Через смерть дорогих їй людей, у соцмережах вона намагається поширювати інформацію про війну англійською мовою. Адже це – її фах. Хоче, аби люди зі всього світу читали й розуміли, яка ситуація в Україні та хто такі росіяни.

До того ж із 2014 року вчителька наполягала, що з вивчення треба прибрати російську мову:

Чим швидше ми її забудемо, тим менше в нас буде проблем, а також приводів для спекуляцій - мовляв, нас від чогось рятують. Я й сама з 2014 року поступово переходила на українську. Чоловік мене постійно стимулював. А минулого року вже помітила, що писати російською мені важко”.

Батальйон, у якому служить Олена, здебільшого російськомовний. Однак жінка намагається спілкуватися українською. Через це її часто запитують, звідки вони. На що вона гордо відповідає, що з Краматорська.

Українська – наш ідентичний код. Мова зразу показує, якої я національності. Того ж я навчала дітей. Наприклад, з 2014 року привчала їх, аби в класі спілкувалися українською або англійською. Часом так і говорила їм англійською: “I don’t understand russian language (я не розумію російську, – ред.)”, – ділиться вчителька.

ПРО ШКОЛУ

На своїх уроках Олена ставила дві мети: вивчення англійської й патріотичне виховання.

vchitelka-na-frontі 5

Наприклад, ми робили проєкти про Україну англійською мовою. Усе – щоби діти якомога більше могли розповісти всьому світу про свою країну”, – каже Олена.

Під час війни вона не залишила свої обов’язки класної керівниці 5 класу. Коли йшла служити, написала про це в батьківській групі. Батьки відповіли, що вчителька – взірець для дітей, гарний приклад, аби виховувати любов до України й що вони не сумнівалися, що вона піде. З дітьми й батьками – з першого дня на зв’язку в спільному чаті. Підтримувала їх, коли почалася війна й вони боялися.

vchitelka-na-frontі 6

Також учительці пишуть хлопці з минулих випусків, хвилюються, запитують, як вона. А директор школи, окрім колосальної підтримки, постійно вигадує нові проєкти, щоби допомогти Олені: то ліки збирав, то скооперувався з директором зі Слов’янська і проводив акцію “Подаруй футболку солдату”, щоби зібрати 100 футболок для батальйону.

До речі, я в нього взяла почитати книжку про перший склад батальйону “Донбас”, а тут хлопці з першого складу поставили підписи. І я відправила йому назад Укрпоштою. Адже це історія, вона має зберігатися в безпечному місці”, – каже Олена.

Загалом, коли вчителька має змогу, то вирішує шкільні питання. Наприклад, нещодавно був запит зібрати інформацію про дітей, які залишилися в Краматорську, щоби надати їм гуманітарну допомогу. Так, вона контактувала з батьками, щоби передати документи, заповнити форму.

Буває, до неї звертаються колеги. Наприклад, нещодавно вчитель фізкультури попросив надіслати оцінки за перший семестр.

Також Олена розповідає, що знає ще кількох освітян на фронті. З нею в батальйоні служить учитель фізкультури з Лимана, а найкращий друг її чоловіка за освітою педагог.

vchitelka-na-frontі 7

Усі часто дивуються, коли чують, що я вчителька англійської мови. І кажуть зразу: “О, то будемо вчити англійську”. А я кажу: “Ні! Будемо воювати. А після перемоги – англійську вчити”.

ЯКІ ВЧИТЕЛЬСЬКІ НАВИЧКИ ДОПОМАГАЮТЬ НА ВІЙНІ

  • Критичне мислення. Каже, саме вчителі проходили безліч семінарів, курсів, тренінгів щодо критичного мислення. І це тут дуже допомагає – розуміти, де брехня, а де правда.
  • Психологія. Вчителі добре розуміються на людській психології.

Так, я легко бачу, що того треба підтримати, бо він боїться і боїться про це сказати. Однак боятися – природно, ми всі – люди. Я завжди їм кажу: “Якщо ви не боїтеся, то з вами щось не так. Адже немає відчуття самозахисту”. Також я завжди бачу, коли людина бреше. Це – вчительське”, – сміється Олена.

  • Урівноваженість.

Я оформлювала військовий квиток і якийсь чоловік почав на мене кричати - де мій медогляд. Я йому пояснюю, що в лютому нас брали без медогляду, не було коли, лише глянули моє УБД, що є досвід. Він далі кричить. Тоді я йому спокійно кажу: “Стоп, я учителька. Повірте, кричати я можу голосніше, ніж ви. Але треба вміти розмовляти спокійно”. Він одразу заспокоївся”.

  • Вміння слухати. Олена пригадує, як її побратим, коли йому треба було виговоритися, сказав: “Вибачте, що я все на вас “вивалив”, але ви гарний психолог, справді вмієте слухати”.

На запитання про те, яким найбільшим життєвим уроком Олена поділиться з дітьми, коли повернеться з війни, вона відповідає:

Треба зубами вигризати свою незалежність і гідність. Я дуже люблю свою професію. Тільки війна могла змусити мене покинути її. Якби ви знали, як я хочу обійняти дітей, забрати всіх і поїхати на пікнік. У мене є фото дітей на телефоні. Я їх зберігаю. Отак подивлюся на них – і легше стає. Ми ж за них тут воюємо. Маємо освітлювати їхній шлях”, – завершує вчителька.

vchitelka-na-frontі 8

У Вінницькому національному технічному університеті пройшов нетиповий захист диплома. Студент захищав свій диплом, перебуваючи в окопах на фронті.

Джерело: nus.org.ua

Редакция приглашает читателей стать партнерами издания, устремленного в будущее. Давайте вместе протаптывать тропинку в светлый мир. Актуальную информацию отправляйте на электронный адрес. Вы также можете помочь нашему изданию, перечислив любую сумму на реквизиты сайта.